«Я ніколи не пробачу Росії». Родичі загиблих МН17 — про суд, біль і останні обійми

Родичі загиблих рейсу МН17 в небі над Донбасом виступають в нідерландському суді. Вони плачуть, розповідаючи, як війна, про яку вони мало знали, забрала їхніх близьких — і мимоволі втягнула в розбірки невідомих для них політичних сил і військових груп. Їхні розповіді — про трагедію, що могла статися з будь-ким. Але сталася саме з ними.

Ці одягнені в чорне люди часто відвідують засідання суду у справі про катастрофу МН17, збитого у 2014 році. Але вони не адвокати і не прокурори, вони родичі загиблих. З ними окремо вітаються судді, тому що вже знають в обличчя. Попередні півтора року засідань ці люди мовчали. Сьогодні вони говорять.

«17 липня 2014 року — це день, коли у мене вирвали частину серця. Моє життя змінилося назавжди. Часто кажуть — чоловіки не плачуть. Я виплакав усі очі». Роб Фредріксен робить довгу паузу й хапає повітря ротом. Він втратив свого єдиного сина Брайса, якому було 23 роки, і його дівчину.

«Їх збили в небі з ЗРК «Бук». Це мав бути відпочинок, про який вони мріяли. Але він перетворився на жах. Вони влетіли у війну, до якої не були причетні. Життя нашої родини зруйноване», — каже Фредріксен.

Він — один з 90 родичів загиблих, що вирішили виступити в суді, який триває з березня 2020 року в Нідерландах. Люди виходять на трибуну один за одним, розповідаючи свої історії. Їхні слова відрізняються в деталях, але створюють єдину картину величезного болю й скорботи, з якими родинам загиблих доводиться жити щодня.

«Повернувся додому у 80 шматочках»

Більшість пасажирів МН17, що слідував з Нідерландів до Малайзії, летіли у відпустку або поверталися з неї. На борту було 80 дітей.

«Коли відправляєш дитину у відпустку і прощаєшся з нею, ніколи не думаєш, що це ваша остання зустріч, що ти більше ніколи її не побачиш і не обіймеш. Але, на жаль, так і сталося», — розповів Петер Батс, що втратив 12-річного сина.

У перші дні після трагедії вбиті горем родичі змушені були ходити по лікарях, щоб зібрати матеріал, який допоможе впізнати загиблих.

«Нам довелося піти до стоматолога, щоб узяти картки лікування зубів сина. Неможливо описати думки, коли йдеш по ці зубні карти, щоб мати хоч якийсь шанс впізнати свою дитину», — згадує Батс.

Уламки літака впали за кілька кілометрів одне від одного. Тіла багатьох пасажирів розірвало на частини. Їхні рештки збирали полями Донбасу кілька днів. Фахівців не вистачало, і їм допомагали місцеві чи шахтарі, що приїздили в поле після роботи. Все, що змогли знайти, потім надіслали в Нідерланди.

«Криміналісти передали мені список частин тіла мого племінника, які вдалося знайти. Це жахливо. Мій племінник повернувся додому у 80 шматочках», — розповів ВВС Під Плаг.

«Фахівці упізнавали все нові фрагменти тканин і кісток. Частини тіл наших дітей лежали за парканом у військовій казармі. Ми стояли біля воріт, але не могли до них дістатись», — згадує Селіна Фредріксен.

Те, що лишилося від загиблих, багатьом рідним змогли передати лише за рік після трагедії — 20 серпня 2015. Багатьом довелося ховати своїх близьких по кілька разів.

«За рік ми отримали кілька повідомлень про те, що рештки нашого сина упізнали. За рік ми організували похорон. Але вже після похорону надійшло ще одне повідомлення, і нам довелося зробити ще одну кремацію, — каже Петер Батс. — Оскільки похорон був через рік, весь цей час ми не могли прийняти те, що сталося. Ми жили у якомусь небутті. Ти живеш надією й не приймаєш правду. Ні зараз, ні в майбутньому ми не зможемо змиритися з нашої втратою».

Багато родичів досі продовжують бачити кошмари.

«Мені снилося, що я блукала полями України й шукала батька, але бачила лише уламки літака і тіла. Пахло вогнем і смертю. Я йшла повз соняхи і кликала батька. І раптом я побачила його. Здавалося, він зрадів, широко посміхнувся і запитав, що я тут роблю. Я відповіла, що шукаю його. Він сказав, що це дивно, адже це він шукає мене. Довелося сказати йому, що він помер, бо його літак збили. І тут я почала плакати і ревіла, аж поки не прокинулася з криком. Цей кошмар переслідував мене день у день місяцями», — каже Ріа ван дер Стін.

«Мене переслідують спогади. Вони приходять без дозволу і спливають то тут, то там. Щоразу, коли я бачу в небі літак, мене охоплює страх. Поки я живий, моє серце кровитиме», — доповнює її слова Роб Фредріксен.

«Я ніколи не пробачу Росії»

«Вони брешуть. Ми знаємо, що вони брешуть. І вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть», — ці слова Ріа ван дер Стін вимовила з сильним акцентом, але російською. Вона підкреслила, що цю цитату з російської літератури навела спеціально для представників російського режиму, що стежать за процесом.

«Брехня й обман — це постійна тактика тих, хто грає з нами в кота й мишу. Але ми все одно намагаємося встановити правду і домогтися справедливості для наших загиблих родичів», — заявила ван дер Стін. Вона додала, що не має сумнівів щодо того, хто збив літак.

Схожі думки пролунали від багатьох інших родичів загиблих. Деякі напряму звинуватили Росію у причетності до катастрофи МН17.

«Я ніколи не пробачу Росії й тим, хто несе відповідальність за дії, що призвели до загибелі моїх батьків. За їхні послідовні спроби поширювати брехню навіть зараз, через сім років після тієї трагедії», — каже Метью Гордер, що втратив у катастрофі батьків.

Прокуратура Нідерландів вважає, що рейс МН17 збила ракета зенітно-ракетної установки «Бук», що прибула з Росії.

У листопаді 2020 року суд вирішив, що альтернативні версії, зокрема атаку військового літака і пуск ракети українським «буком», більше не розглядатимуть. Суд визнав, що прокуратурі вдалося зібрати достатню кількість доказів того, що всі альтернативні версії помилкові.

У причетності до загибелі літака і смерті 298 осіб звинувачують трьох громадян Росії та одного громадянина України, що воювали на боці самопроголошеної Донецької народної республіки.

В суді вже прослухали багато перехоплень телефонних розмов, у яких обвинувачені обговорюють перевезення «Бука» Донбасом і радіють збитому літаку.

Але обвинувачені продовжують заперечувати свою причетність до трагедії.

«Мене дратує, що винні навіть не думають вибачатися. Їм на нас начхати, вони продовжують брехати. Вони заперечують все. І ніхто з них не враховує біль і почуття родичів. На мій погляд, це вбивці-боягузи без краплі співчуття. Вони продовжують брехати. Моя правда в тому, що мої діти повернулися до мене по шматочках», — каже Фредріксен. Він дістає хустинку і витирає сльози.

«Я знаю, що правосуддя здійсниться, але винні житимуть безкарно. А нам доведеться платити горем, втратою і зруйнованими життями наших родин. Жодне покарання не буде пропорційним вбивству невинних пасажирів МН17», — додає він.

Майже всі родичі, які виступили в суді, казали, що процес дається їм вкрай важко. Але водночас вони дуже чекають вироку.

«Я сподіваюся, що цей суд відповість на запитання про те, що насправді сталося. Я хочу знати правду. Було це умисною дією чи помилкою? Хто стоїть за загибеллю 298 невинних людей, серед яких були три мої доньки?» — каже Пітер ван дер Меєр.

«Я сподіваюся, що у винних у трагедії буде потреба вийти й розповісти про це після наших одкровень, щоб вони могли дивитися на себе в дзеркало, могли дивитися в очі своїм дітям і онукам, — продовжує він. — Щоб вони могли чесно розповісти про те, що вони зробили 17 липня 2014 року — і чому. Якщо істину буде встановлено, можливо, я зможу залишити хоч щось з цього за спиною і рухатися вперед, щоб моє життя більше не було нестерпним».

«Біль лише сильнішає»

Під час виступів родичі періодично плакали. Насилу стримували емоції й судді та представники захисту і звинувачення, що були в залі.

«Найстрашнішим днем для мене став День батька. До аварії літака я щороку отримував цього дня подарунки від моїх доньок, сніданок у ліжко, обійми та поцілунки. Гадаю, багатьом це знайомо. За тиждень до Дня батька скрізь з’являється реклама до свята. Але тепер я батько без дітей. День батька став для мене одним з найжахливіших у році й лишається таким ось уже сім років. Так буде завжди», — каже Пітер ван дер Меєр, що втратив трьох доньок.

Крім постійного відчуття втрати, багато хто відчуває провину.

«Я відчуваю провину постійно, коли роблю те, що ми робили разом. Різдво, Новий рік … Я не можу сидіти за різдвяним столом — там тепер завжди стоять два порожніх стільці, — розповів Роб Фредріксен. — Мені досі важко дивитися на твої фото, синку. Я дивлюся крізь них. Я переживаю це знову і знову. Я почуваюся емоційним, злим, мені важко спати. Я втрачаю пам’ять і концентрацію. Почуття втрати й горе збільшуються з кожним днем».

Пітер Батс розповів, що за кілька днів до рейсу МН17 його син Роен грався зі своїм однорічним братом. На прощання він сказав хлопчику: «Не починай ходити, поки я не повернуся». Більше брати ніколи не бачилися.

«Наше горе і жалоба не мають кінця. Але це не слабкість, це ціна любові», — витерши сльозу, сказав Пітер Батс.