Історія 26-річного азовця, якого засудили. “Вірю, що відгуляємо наше весілля”

Сергія Михайленка відправили в одну з найсуворіших тюрем Сибіру.

16 травня 2022 року оборонець “Азовсталі” написав повідомлення своїй коханій дружині Тамарі: “Ми виходимо в полон. Усе буде добре. Готуйся до весілля”. Однак більше з ним зв’язку не було. Нині азовець перебуває у виправній колонії №3, відомій як “Полярний вовк”, яку сформували на базі законсервованих будівель радянського ГУЛАГу.

“ВІД КВАРТИРИ ЗАЛИШИЛИСЯ ЛИШЕ КЛЮЧІ”

Сергій родом із Маріуполя. У 16 років втратив маму. Батька не знав узагалі, тож хлопчину виховувала бабуся. У 2019 році почав зустрічатися з Тамарою. Вони навчалися в одній школі, Сергій був старший за неї на декілька років. Після закінчення школи молоді люди стали друзями, а згодом закохалися одне в одного.

“Мене захоплювала його освіченість, — розповідає 24-річна Тамара Корягіна, дружина азовця. — Сергій закінчив школу із золотою медаллю, чудово знав математику, багато читав. Постійно купував нові книги, і я завжди дивувалася: навіщо так багато? Якби ми тільки знали, що в 2022 році ці книги знадобляться у Маріуполі для того, щоб розпалювати вогонь, аби хоч трохи зігрітися і приготувати їжу…”

Невдовзі 20-річний Сергій долучився до лав “Азову”. Коханій пояснив свій вибір так: “Роблю це, бо хочу жити у вільній країні та вільному місті”. “Я не зустрічала людей, які б так любили своє рідне місто. Сергій був закоханий у Маріуполь, — продовжує співрозмовниця. — Перебуваючи на службі, він заочно навчався в університеті міжнародних відносин у Харкові. Крім того, цікавився графічним дизайном та медициною. Сергій мав великі перспективи, але обрав військову справу”.

У 2021 році Тамара й Сергій почали жити разом. “Наша квартира була справжнім райським куточком — там було затишно та спокійно. Але від неї залишилися лише ключі. Окупанти спалили наше житло, — каже, зітхаючи, Тамара. — У січні 2022 року ми одружилися у РАЦСі, а в травні планували весілля у рідному Маріуполі, на березі Азовського моря”. Та повномасштабне вторгнення зруйнувало плани молодят.

“24 лютого Сергій перебував на військових навчаннях у Львівській області. Ми бачилися з ним на початку лютого, якраз перед його від’їздом, — каже дівчина. — Вже 26 лютого він повернувся до Маріуполя і написав, що став на захист міста, щоб я берегла себе та його бабусю. Заспокоїв, що все буде добре. Він ніколи не виказував свого хвилювання. Говорив, що спершу дії, а емоції потім. Більше ми так і не побачилися. Сказав, що має багато роботи, що зустрінемося пізніше. Але те “пізніше” так і не настало”.

Тамара каже: ніхто з маріупольців не вірив, що війна набуде такого масштабу й так затягнеться. “Люди не витримували постійних обстрілів, відсутності зв’язку, тепла, їжі. Наші сусіди їли голубів… Я бачила, як мешканці міста піднімалися на дев’ятий поверх і кидалися з даху”, — з жахом згадує співрозмовниця.

“Я телефонував Сергію, оскільки стежив за новинами та бачив, що в Маріуполі дуже важка ситуація. Він не одразу відповів, але згодом надіслав голосове повідомлення та у своїй манері почав жартувати, — пригадує друг захисника Володимир Бадло. — Сергій має бездоганне почуття гумору, навіть у такій ситуації підбадьорював. Інколи він мені сниться — такий же веселий та позитивний. Та коли розумію, що це лише сон, стає дуже сумно й боляче. Сергій завжди був для мене в усьому прикладом. Як і він, я також долучився до війська”.

Сергій Михайленко тримав оборону на “Азовсталі”. Тривалий час з ним не було зв’язку. 18 березня Тамара виїхала з Маріуполя. “Чоловік зателефонував 26 березня. Ми обоє плакали, просили пробачення, казали, як любимо одне одного. А через два дні він отримав поранення внаслідок авіабомби, — згадує Тамара. — 16 травня 2022 року коханий написав, що їм наказали вийти в полон. “Сподіваюся, що все буде добре. Готуйся до весілля!” — такими були його слова. Відтоді з ним не мала жодного зв’язку. Просто живу з його словами у серці вже понад два роки. І вірю, що колись наше весілля таки відбудеться… Але, на жаль, деякі гості вже ніколи не прийдуть на нашу гостину, бо загинули в Маріуполі”.

“ВІН БУВ БЛІДИЙ, ЗМУЧЕНИЙ, СТРАШЕННО СХУДЛИЙ”

Тамара згадує свої уродини. Каже, що цей день став чи не найстрашнішим і найтривожнішим у її житті. У ніч проти 29 липня російські окупанти вчинили теракт в Оленівці. Вже пізніше стало відомо, що 53 наші захисники загинули, більше сотні зазнали поранень.

“Друзі приходили мене вітати, а я просто лежала й плакала. Не знала, чи Сергій був там, чи він вижив. Коли у списках його не знайшла, трохи заспокоїлася. У вересні, як відбувся великий обмін “азовців”, побратими повідомили, що влітку Сергія перевезли у Донецький слідчий ізолятор, — розповідає Тамара. — Далі майже рік не було жодної інформації про коханого. Лише в травні 2023-го, коли повернувся з полону хлопець, який сидів із Сергієм, я дізналася, що чоловікові “шиють” справу за розстріл цивільної машини наприкінці березня 2022 року. Це неможливо! Сергій тоді лежав у госпіталі з пораненням. Але росіяни водили його на допити, катували, щоб він зізнався у тому, чого не робив”.

6 червня 2023 року Тамара вперше побачила свого чоловіка після його виходу з “Азовсталі”. Окупанти опублікували відео з його “зізнанням”.

“Спершу я не впізнала Сергія. Він був блідий, змучений, страшенно схудлий. І в нього був порожній погляд, — продовжує Тамара. — А ще він почав заїкатися, що може бути наслідком катування електрошокером. Невдовзі зі мною сконтактувався російський адвокат. Можливо, Сергій попросив його повідомити, що він живий. Але замість нормальної розмови адвокат заявив, що мій чоловік — злочинець, і що я його більше ніколи не побачу”.

У квітні 2024-го дружина “азовця” дізналася, що її чоловік у Сибіру, в колонії “Полярний вовк”. “Я просто не могла повірити, що у ХХІ столітті мій коханий на засланні в Сибіру, — розповідає дівчина. — Під час “прийомки” у колонію його жорстоко побили. У нього був струс головного мозку, зламані ребра. Такі “прийомки” — страшний сон для наших військових. Крім того, внаслідок пережитого стресу в нього з’явилися панічні атаки. А зараз я навіть не знаю, у якому він стані — нема ні дзвінків, ні листів, жодної інформації, адвокатів до нього не допускають. Крім колонії, де перебуває Сергій, “азовців” також відправляють у “Чорний дельфін”, “Полярну сову”, “Вологодський пятак”. Це найстрашніші тюрми в Росії. Наші рідні сидять поряд із серійними вбивцями, терористами й канібалами. Знаю, що в “Чорному дельфіні” “азовців” могли тримати в “одиночці” по 2 — 3 місяці, а після цього відправляли на важкі роботи. Їх майже не годують, катують, б’ють, вчиняють психологічне насильство”.

Тамара зауважує, що статус її чоловіка вже не “військовополонений”, а “засуджений”. “Загалом понад сто “азовців” отримали вироки в РФ на 20 — 30 років ув’язнення або засуджені довічно, — каже. — У Координаційному штабі нам кажуть, що механізму обміну засуджених військовополонених немає. Що росіяни взагалі не розглядають таких обмінів. Колись бабуся Сергія розповідала, що його прадід, який був учасником Другої світової війни, потрапив до німецького полону. І що після повернення він став зовсім іншою людиною, майже не говорив ні з ким. Я й уявити не могла, що подібна доля спіткає його правнука. У російській в’язниці”.

Фото з архіву співрозмовниці 

Влітку рідні полонених “азовців” поїхали на аудієнцію до Папи Римського. “Ця поїздка була чи не останньою надією, — зізнається Тамара. — Коли ми розповідали про наших чоловіків, братів, синів, які перебувають у російській неволі, Папа сказав, що знає про них. Сподіваюся, він має вплив на Росію і допоможе обміняти наших рідних. Мені здалося, що понтифік перейнявся нашою історією, хоч жодних обіцянок не давав”.

Жінки передали Папі книгу “Очі Маріуполя”, список незаконно засуджених азовців, дитячий малюнок про полонених військових, а також зменшену копію рук у кайданах — інсталяції, встановленої на Софійській площі на честь захисників “Азовсталі”.

“Коли я дізналася, що Сергія побили в Сибіру, то не знала, як жити далі. Мені боляче від того, що він навіть не знає, чи я жива, чи чекаю його. У РФ нашим рідним кажуть, що України більше нема, що все знищено. Я пройшла вже три психологічні реабілітації. А як йому там — навіть важко уявити, — мовить Тамара. — Але після поїздки до Ватикану стало трішки легше. Ми, рідні азовців, не здаємось, звертаємося до всіх організацій світу, а також щонеділі організовуємо акції у різних містах “Не мовчи! Полон вбиває!” Не дамо забути про наших захисників. Щоправда, під час однієї з акцій у Дніпрі до мене підійшла жінка й спитала, скільки нам за це платять, за такі акції. Було боляче це чути. Люди не розуміють: якби не оборона Маріуполя і не “азовці”, то хтозна, що зараз було би з Дніпром, Запоріжжям та іншими містами”.

Тамара дуже чекає коханого. Вже навіть купила його улюблену колекцію корабликів, бо попередня згоріла у Маріуполі. “Коли Сергій повернеться, я не випускатиму його з обіймів. І обов’язково приготую чоловікові улюблений борщ, який він замовив мені, ще коли був на “Азовсталі”, — ділиться планами дружина.